З-під Полтави до Бендер. Крутіж

собі Меншиков гадає?!».

«Що б собі Меншиков і не гадав, - відповіли йому офіцери, - нам треба прийняти його

умови, бо ми не можемо битися. Хто? З чим? І як? Перше мусіли б ми з глуздів збитися, щоб

починати таку безвиглядну битву.»

«А що казали Кройц, Травтфетер і Дуглас?» - звернувся Левенгавпт до Дукера.

«Не знаю, - відповів Дукер, - бо при Меншикову годі було питати.»

Левенгавпт учепився тих слів, як останньої дошки рятунку: «Бачите, панове, ми не знаємо,

чи Кройц і його товариші годяться на таку соромну капітуляцію, як же ми можемо за них

рішати?»

«Тут не про них діло, а про долю армії, - почулося в гурті. - Хай армія рішає.»

«Хай рішає армія! - підхопили інші. - Спитаймо наших людей.»

«Про мене! - махнув рукою Левенгавпт. - Хай армія рішає,» - і післав Дукера до полків,

спитатися, чи вони хочуть битися, чи йти в полон?

Три полки заявили рішучо, що вони будуть битися на смерть і життя, а здаватися не

бажають. В інших голоси були поділені, але все ж таки багато було за боротьбою, а проти

соромної капітуляції. Прийшла черга на Альбедільову роту, зложену з самих загартованих в

боях людей. Сиділи на землі й читали молитовники, або співали псалми. «Чому це нас питають?

- відповіли. - Це передше не лучалося. Почуємо бувало «вперед» і ідемо, не питаючися, куди і

пощо. Наша річ слухати свого вождя, ми вояки. Що нам прикаже вождь, те й зробимо.»

Недалеко від Альбедільової роти стояли козаки й запорожці. Мручко з ними. Преспокійно