З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Мала потіха.

Дальші слова собаки заглушили. Побачивши чужих людей, такий вереск зняли, що

просто пропадай!

Під’їхавши під хутір, Помело й Босий позіскакували з коней, як молодці, а Борис побіг і

шаблею загрюкав до брами.

— А який там біс? — почувся голос з-поза брами.

—

Не біс це, пане Уласе, а Помело з товаришами. Відчиняй! Гості увійшли на подвір’я, а

конюх хотів забрати від них коні. Але сухоребрий вихопився йому з рук і побіг просто до

стайні.

— Мудрий кінь! — похвалив його Улас.

— Такий, як його пан, — усміхнувся Босаковський. — Варт полковником бути,— між

кіньми. Чесне слово...

Улас попросив гостей до хати.

Ввійшли у світлицю з дубовими ослонами й з таким самим столом. Ослони прикриті

налавниками, на столі турецький килим. Зі світлиці дубові двері на чопах до боківки. Там

видно широке ліжко під шкірою, дебелу скриню, прикріплену залізними шинами до долівки, й

на стінах зброю.

Хутір невеликий, та, мабуть, багатий.

Помело здивувався.