З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Спім! — відповів йому Борис.

Але оба не спали.

Борисові Маруся Богатьківна з голови не сходила, бо любив її більш душі своєї. Від

старої гетьманихи до полковниці Нечаєвої з дорученнями поїхала і не вертається. Пропала.

Вже третій місяць шукає її Борис, та навіть на слід не попадає. Нема та й нема! Може її

харцизи перейняли, а може в сутичці марно зі світа зійшла, — мало собі рук з розпуки не

гриз. А Босаковський, збентежений поганими вістками козака Журби, схвилювався, як

спокійний ставок, у який знічев`я каменюку жбурнули. Все життя перед ним пробігало. І

молодість у бідненькім шляхетськім двірку, де багато дітей, а мало майна, і служби по

великих панських дворах, де бідного шляхетського сина за помело не мали, і літа, пережиті

на Січі, і воєнні походи та пригоди під булавою старого Хмеля, і побут у Чигирині. Не дурний,

з товариською оглядою, дотепний і заслужений шляхтич-козак на гетьманських покоях бував.

Другий на його місці був би пригадав про свої заслуги, а він про себе навіть словечком ніколи

не писнув. Зате гетьманових дітей, «отаких маленьких», з цілої душі полюбив, зокрема

молодшу донечку, Олену-Степаніду. А вона також «смішного Валька» полюбила. Боже ти мій

— «смішного»! І чому якраз смішного? За те, що хотів її своїми веселими оповіданнями

розсмішити, та не міг? Казав би ти: тая дівчина сміятися не вміє. «А він її... ні, ні», і

Босаковський не смів докінчити тієї гадки... А потім старша донька гетьмана пішла за Данила

Виговського, а молодша за Нечая. А тепер обидві нещасливі. Юрась на них іде. Рідний брат

Юрась, той самий, що вони його так любили і доглядали в недузі. «Боже, Боже ти мій!»