З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Круками нас люди прозивають.

— Також дурні. Такий гарний хлопець — і Крук. Так ти не журись. З Крука ще може

зробитися Круковський.

— Я не дбаю.

— То зле. Ім’я — велика річ. От диви, козаки мене Босим прозвали, а насправді то я

Босаковський.

Наближалися до хутора. Почули шум дерев і хрипливий гавкіт собак. Хутір був

невеличкий і, мабуть, небагатий.

— Це моя резиденція, — промовив Босаковський і зітхнув. — Ой не так то колись,

братчику, мешкали ми, не так. Мав я біля Прилук замочок не шпетний: рови, палісади, вежі,

зводжений міст, усе як годиться. Ще й на вежі годинник видзвонював години. Німецькі

майстри будували. Не віриш?

— А чому б то мені не вірити, пане?

— Товаришу, кажи!

— Чому б мені не вірити, пане товаришу?

— Усе війна забрала. І тепер я комірником живу. Але не нарікаю. Хоч покарбований, як у

карбового ціпок, а все ж таки, славити Бога, не каліка. Живу якось, і прийде час, що

попереднього добра таки доб’юся. Тоді й про тебе не забуду. Бо ти мені подобався, хлопче.

Борис йому до колін поклонився.

Собаки до воріт скакали. Босаковський гукав: