З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— І не раз. Та я не поспішався. Гадав собі: прийде війна і тоді-то ти, Босаковський,

замість лицарської слави добувати, полком своїм турбуйся. А нині жалую.

— Чого?

— Як то чого? Пірнача. Зібрав би був своїх полчан, чоловік тисяч десять, коли не більш,

та показав би тим виплодкам гетьманським, що таке воєнне діло, що послух і вірна служба

гетьманові та Україні. Провчив би я тих горлаїв широкомордих, тих кендюхів ненасичених,

тих бешкетників безглуздих, тих паліїв та горлорізів анафемських, ой, провчив би я їх!

Уже не говорив, а кричав на весь хутір, що аж пси позбігалися під вікно та, піднявшись на

задні лапи, заглядали крізь шиби, що воно там таке.

Аж нараз голос Босаковського зм’як і злагіднів. Буцім парубок до дівчини став

промовляти:

— Бо що це за край, що це за край наша Україна! І ширина, й краса, й багатство. Не край,

а Божий рай. Навіть працювати не дуже треба, бо земля буйна й плодюча. Лиш ладу, ладу їй

треба і твердої руки, щоб кожен своє діло робив. Руки з гострим мечем, на ворогів і на

затійників власних. І пройшло б яких двадцять літ, і тоді, якби ти глянув на ті лани

широкополі, на степи буйнотраві, на села мальовані, та ті городи багаті, — Боже, Боже ти

мій!.. А вони ріжуться, окаянні!

Не зітхнув, а застогнав, якби йому хто ніж вгатив у груди.

— Але ми спім, — сказав і повернувся до стіни, щоб не дивитися у те вікно, що

кервавилося луною.