З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Одно слово — райок. Інакше я тут не сидів би.

— Авжеж, — притакнув Борис, а в душі погадав собі: «От щасливий чоловік. Що йому

біда зробить, коли він уявою багатий?»

Хутір спав. Тільки пси по подвір’ю ганяли. Доріжкою, попри ворота якийсь п’яний ішов і з

піснею бився. Хотів її співати, а вона не давалась. Пісня від п’яного втікала.

— А може ти голодний, кажи! — почав Босаковський. — Теплої страви не маю, але сало

й горілка знайдеться.

Сало було чутке і нечищена горілка. Але випили й закусили. Навіть зі смаком, бо голодні.

— Не так то їлося колись, — виправдовувався Босаковський. — Медвежі лапи, фазани,

марципани, а мальвазія лилась. То мальвазія, то угорське, то грецьке. Але скажу тобі, що

нема як сало, сухарі й горілка. Чим простіша страва, тим вона для здоров`я краща... Але

може би нам спати пора?

Полягали. Босаковський розкинувся горілиць на тапчані, а Борис біля нього на землі

простягнувся, на бурці.

Глуха осіння ніч у маленьке вікно зі скляними оболонками заглядала. Десь далеко

багрився виднокруг, і криваві відблиски на стінах то з`являлися, то гасли.

— Все ще горить... — зауважив Босаковський. — І Бог зна, коли згасне! Велику пожежу

розпалили. І погадати лише, що ми тут лежимо собі спокійно та балакаємо, а там десь

людей мордують, жах! Не люди це, а Іроди окаянні!.. Ой, чому ж то я пірнача не прийняв?

— То вам пірнач давали?