З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Бровко, Варта, Чухрій! Дурні собачки, дурні, не пізнали мене!

Пси лащилися до Босаковського й обнюхували Борисового коня.

— Бачиш, — говорив Босаковський, — звірина куди краще від людей. Гетьманської

стайні кінь, і хуторянські собаки не кусаються. А люди? Так, Бровку, так: не кусай цього коня,

бо він гість, а до того ще й копнути може, — додав, впроваджуючи коня до стайні.

— Гарний кінь, — почав Босаковський. — А чий він — твій чи гетьманський?

— Мій. Від батька дістав.

— Добра то річ батько. Мій мені також такого коня дав був, як я перший раз на війну їхав,

що хоч малюй. То ж то кінь був! Не така хабета, як оцей, теперішній.

— І що?

— Заїздив я його, до дівчини на любу розмову кожної ночі миль кілька поспішаючи.

Підпалив, одно слово — заїздив. Гей, коли б то цей розум спереду мати, що ззаду!.. Ну,

ходім!

Увійшли в якусь комірчину погану з тапчаном замість постелі і зі скринею замість стола.

— Розгостись! — промовив Босаковський і засвітив каганець.

Борис глянув по хаті. Бідність така, що гірша й не може бути. Лиш

образ якийсь і вишиваний рушник.

— За цей образ, — хвалився Босаковський, — мені хутір давали. Це дуже дорогоцінна

ікона. Сам святий Лука її малював. А рушничок донечка господині вишивала. Ангел — не

дівчинка. Побачиш її завтра. І господинька нічого собі. Загалом гарно мені тут живеться.