З-під Полтави до Бендер. Крутіж

триматися рідної землі, орати, ловити рибу, рубати дерево в лісах, і разом з любою жінкою дітей

плекати?

Чарівний привид мирного життя, такий неподібний до воєнного діла,

фата-морганою явився перед очима Карлових лицарів. Задивилися в нього й не слухали

голосу дійсности.

Дарма Левенгавпт їх хотів у боєздатний лад уставляти, - не слухали його. Даром сердився і

грозив суворими карами. Начеб не чули свого нового начального вождя.

Де хто впав, там і остався. Це не хоробра армія приходу ворога дожидала, лиш війна

людський намул покотила Дніпром і викинула на берег. І лежить цей намул і байдуже йому, хто

туди завтра прийде і куди його згорне.

Доводилося запорожців ставити на варті, бо шведи казали, що з ніг падуть і кріса в руках не

вдержать.

Левенгавпт найкраще по собі бачив, що воно так. До часу збанок воду носить, а люди також

не з заліза.

Поки в руху, поти йдуть, як машина, та хай лише стануть, то вже їх не двигнеш з місця... А

невже ж офіцери не люди? їх також кожна кісточка боліла. Тому-то раді, що не потребують

журитися королем, клалися коло своїх відділів де-небудь на голій землі і дивилися на небо.

Літня українська ніч оп'янювала їх, Дніпро розказував казки забутих днів, шуміли ліси на

другому боці, а від широких степів пахощі сон-зілля повівали.

Хвилину ще вчувався гамір недавньої битви, гули гармати і стогнала земля, але звуки ті