З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Дякуй Богові милосердному, що голова не відлетіла. Та це ж такий рубач, що одним

махом розфалатав би чоловіка надвоє.

— Бувало й таке, бувало, чому б то ні! — притакував Босаковський, завішуючи вус на

ліве ухо.

— Молодець Босаковський! — хвалили його ті, що ще так недавно насміхалися з нього. А

старші казали: «От так тій малечі й треба. Нехай знають, як старших шанувати».

І пхалися до Босаковського, обнімали його й кріпко стискали, приговорюючи: «Не

шляхтич ти, брате, а козак, справжній козак!»

Цікавилися його шаблею. Та він її нерадо з рук давав, бо дівчини й шаблі з рук не

дається. «Перед цею шаблею, — говорив, — раз цілий чамбул татарський утікав, як зайці

втікали, як перепуджені вівці, щоб я потурчився, коли брешу».

— Віримо, віримо тобі, Босаковський, — і кожен хотів з ним чоломкнутися чаркою, щоб

запити двобій. «Йдіть, геть! — обганявся від них Босаковський, як від мух. — Невже ж це був

двобій? От іграшка звичайна. Треба вам було бачити, як я раз із Калиновським на шаблі

зчепився, то був герць! Сам покійний гетьман казав, що ще такого не бачив, а знаєте, який

він був мистець на шаблю. Обіймив мене і пригорнув до серця, — донині чую, ніби мене

медвідь пригортає до себе.

Нараз Телепа і Журбу за столом побачив. «А ви ще, панове, тут? Бери, сотнику, гостя та

веди у свій двір, він здорожений, йому спочить пора».

— Добре, товаришу, кажеш, Журбі на спочинок пора, — відповів Телеп, розпрощалися з