З-під Полтави до Бендер. Крутіж

вуха, засвистав тепер там, де перед хвилиною лунали сварливі голоси. Ще раз, ще раз, ще...

Босаковський, високий, худий, стояв випрямлений, як у церкві свічка, і майже не поступався з

місця. Ліву руку заложив за спину, праву зі шаблею витягнув перед себе і не водив нею, не

напирав на противника, лиш кінцем клинка відбивав його удари. А противник, молодий і мало

ще досвідчений козак, як дикий кіт, прискакував до Босаковського. То присідав на одній нозі й

кидався вперед, то знову подавався назад, щоб за хвилину повторити випад. Він чимраз

більше гарячився і запалювався, чимраз сильніше вдаряв об підлогу. Незабаром так

утомився, що піт горохом сипався йому з лоба на брови і на вії. Сопів і постогнував та

спльовував слину, з потом змішану. А Босаковський примружив своє пивне око, а зеленавим

пильно стежив за кожним порухом супротивника, передбачаючи кожнісінький його удар. Аж

нараз свою шаблю скорим рухом в оборот пустив. Засичала шабля Босаковського, як

гадюка, зашипіла, як розпалене залізо в зимній воді, задзвеніла, замигтіла в очах, аж нараз з

такою силою ворожу шаблю біля самого руків`я рубнула, що клинок тільки дзвягнув, зойкнув,

свиснув і поскакав по дильованій долівці.

— Ну так... — сказав Босаковський і з привички шаблю полою свого лосевого каптана

обтер. — Та-ак! — і погладив її пестливо.

А його противник, здивований і ніби перестрашений тим, що сталося, стояв посеред

коршми з роззявленою губою і вибалушеними очима. Лівою рукою обтирав піт з чола, а в

правій все ще тримав відтяте руків’я. Рука його дрижала, як у столітнього старця.

— Але ж бо б’є, — бубонів, — чорти б йому на Великдень приснились, але ж бо б’є!