З-під Полтави до Бендер. Крутіж

хороброго і достойного, одного з тих, що могли Україну вивести на ясні зорі та на тихі

води...»

«На шаблях рознесли...» — повторив Босаковський і став.

«Най з Богом спочиває», — промовив і перехрестився.

Мимохідь очі на небо підвів.

Ніч була темна, тільки десь далеко-далеко мерехтіла заграва.

«Двір якийсь палять, — погадав собі Босаковський. — Ріжуться і мордують, чорти б їх

різали в пеклі та мордували. Це вони так Україну будують...»

З гадки не сходив йому Переяслав, Ніжин і той нещасливий Світильнів. «Собаки! Такого

чоловіка вбили!»

З болотнистого шляху на стерно повернув, прямуючи до хутора, де собі квартиру наймав.

Заєць вихопився з-під ніг. «Тю, тю, дурний! Чого боїшся? Я тобі кривди не зроблю. Досить

між людьми тої кривди».

Став і вдивлявся у заграву. То меркла, то знову займалася, ніби земля кров`ю на небо

плювала... «Який народ! Тут тільки божевільним будь або дурного вдавай, а розуму

показувать не смій, бо вб’ють. Маєш бути такий дурний, як усі. Це їх рівність». Досвідчив це

на собі. Сотенні товариші любили його, збіднілого шляхтича, за жарти, побрехеньки й

вигадки всілякі, до правди неподібні, але скільки разів починав поважну розмову, скільки

разів пробував промовити їм до серця і до розуму, сміялися або зчиняли бешкет. «Який

народ!»