З-під Полтави до Бендер. Крутіж

який приїхав до сотні з приказами від гетьманської канцелярії, було просто жахливе.

Босаковський знав, що від смерті старого Хмеля спокою в Україні нема, але щоби вже аж

до самого безголів’я дійшло, того він ніяк не сподівався. Хоч до їхнього сотенного глухого

городка доходили всілякі погані вістки, то Босаковський одним вухом пускав їх, а другим

випускав, знаючи, що «стогуба фама» брехлива, як київська сидюха. Але Журбі він вірив, бо

Журба ніколи не брехав. А від того, що розказував Журба, кров стигла в жилах... Богданова

будівля, здвигнена такими жертвами й зусиллями народу, валиться. Україна в огні і крові.

Хворий і слабосильний Юрась став іграшкою у руках людей злих, ласих на гріш і владу. Його

дорадником хитрий Брюховецький, колишній джура старого гетьмана Богдана. Він бунтує

Січ, яку збунтувати неважко, бо там народ неспокійний і до війни скорий. Сірко — лицар,

якого пошукати, але голова неполітична, його підштовхнути легко. Піде і таку завірюху

зчинить, якої не заспокоїть ніхто. Родина старого Хмеля розсварена. Богданові скарби і

найцінніший із них — гетьманська булава — стали кісткою незгоди. Богданів шурин, а Юрасів

дядько Василь Золотаренко буцімто тих скарбів боронить, не відаючи, що не Україні, а її

ворогам добру службу робить, бо вони аж руки потирають, дивлячись, як на Україні

кервавиться у домашній війні. Протопоп Филимонов, як чорт, одних на других троюдить. То

Золотаренкові, то Цицюрі обіцює булаву, щоб тільки не була вона в руках Виговського, бо

Виговський хоче Україну зробити незалежною державою. Ах, той Цицюра! Чи можна собі

гіршого чоловіка уявити? Найздатніших переяславських козаків і міщан, Северина

Забуського, Сулимів, Лободів і Холодних, до себе на квартиру закликав, намовляв їх, щоб