З-під Полтави до Бендер. Крутіж

зраджували Виговського, а як вони на такий каїнський вчинок не погоджувалися, то вбивав їх

по одному... «Всяке в нас бувало, але такого ще не було!»

Босаковський сплюнув і шаблю долонею стиснув. «Ах, щоби я його у вузькій вулиці

допав! Дав би я котюзі по заслузі. Не посилав би він більше гінців до Трубецького, що в

Переяславі нема вже ворогів царських. Боже ти мій! Який то хабуз на нашій буйній землі

виростає!»

Потонудий у таких сумних думках, не дивився під ноги і не дбав, що раз у раз попадав у

калюжі розкислого, осіннього болота. Вітер вив, як тічня голодних вовків, хотів Босаковського

з ніг повалити, хотів йому стару боброву шапку з голови здерти. Але що там вітер, що буря,

що дощ супроти тієї завірюхи, яка лютувала в його розбурханій голові!

Цицюра! Що він у Ніжині зробив! П`ять хоругов щонайкращого гетьманського війська

вночі, у сні, як баранів перерізав, не питаючись, чи свій, чи найманий, чужинець. Це ж жах!

Це ж каїнський вчинок! І такий Каїн мав би гетьманом бути? Ніколи! Хіба б Бога на небі не

було.

Так ішов Босаковський на свій хутір, а жахливі новини, привезені Журбою, летіли за ним,

як круки. Мозок йому клювали і шматували серце, як орел Прометеєві утробу.

«З Ніжина прокляті цицюрівці по других городах пішли, де гетьманські затяжні хоругви

стояли, і скрізь те саме чинили. До них пристала чернь, бо на те вона й чернь. Юрія

Немирича, рейментаря затяжних військ гетьманських, під Світильневом, між Биховом і

Кобшцею, допали... і сплячого на шаблях рознесли, на шматки порубали, чоловіка вченого,