З-під Полтави до Бендер. Крутіж

насміхаючися над своїми чільними людьми, самі з себе сміються, з того, що Бог найкращого

народові дав.

— А все ж таки покійний гетьман Виговського за кобилу купив.

— Брешеш! — гукнув Босаковський, немов із гармати стрілив. У коршмі тихо стало, а він

дальше казав: — Я там був. Покійний гетьман на горбку по битві стояв і дивився, як долом

проходили бранці. Чвірками. Одна за одною, багато їх, багато. Нараз булавою кивнув, стали.

У чвірці, перший з краю, йшов високий, ставний шляхтич. Сині очі, ясний волос, короткий вус,

сліди віспи на лицях. «Як звешся?» — спитав його гетьман. «Іван Виговський», — відповів

цей. — «Виходь із чвірки і ставай біля мене»... Так вони й зустрілися зі собою, великий

гетьман і його пізніший генеральний писар, а теперішній наш гетьман.

— Шляхтич за шляхтичем тягне, — кинув котрийсь.

— Не за шляхтичем, а за правдою стою, а за своїм рейментарем, за господарем

держави. Я під булавою Виговського бився й іншого вождя навіть знати не хочу. Не зраджу

його, бо я не зрадник.

— Смішак, — відізвався той самий голос, що раніше.

— Смішак? — кинувся Босаковський до нього. — Виходи, я тобі покажу, який то я смішак!

— Гадаєш, що хвіст під себе візьму, що твоїх вусів зжахнувся?

— Виходи! — повторив Босаковський і шаблю з піхов добув.

Розступилися козаки, попід стінами стали, і два клинки, як дві блискавиці майнули в

повітрі. Ще раз, ще раз, ще раз... Гострий, пронизливий дзенькіт, такий любий для козацького