З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Оторопіли козаки. Босаковського знали як чванька й балакуна, не могли зрозуміти, що

нараз сталося з ним. Котрийсь не втерпів і шепнув: «Смішак».

Босаковський кинувся на нього: «Я крізь сльози, синоньку, сміявся, крізь гіркий плач. А

тепер на розум балакаю з вами: схаменіться, поки ще час! Вороги з усіх боків наступають, як

хмари, як гайвороння крячуть над нами, чекаючи, коли одубіємо, щоби нас жвякувати. А ми!

Що робимо ми? Жеремося, як тічня собак, аж страх і сором згадати. Не сварки нам, а згоди

треба тепер, от що! Бачили ви, як коні на степу вовків почують, то що вони роблять?

Збігаються в табун, лошат беруть у середину, а самі кругом стають, густо, густо, головами до

середини, задами назверх, щоб як вовки схочуть на них напасти, ногами копати їх і бити,

відганяти від себе. Це коні, а ми ж якісь буцімто люди, розум Бог нам дав.

— Як кому, — докинув хтось із гурту.

Босаковський згірдливо подивився на нього.

— Добре, синоньку, кажеш: як кому. Та в нас того розуму, на жаль, небагато, бо коли б

ми більше його мали, то тепер згуртувались би кругом гетьмана як нашого одинокого

проводира й ішли б, куди би він нас провів, на смерть і на життя.

— Про Виговського гадаєш?

— А ти Цицюри хотів би?

— Виговського покійний Хмель у татарів за сиву кобилу купив.

— А хоч би й так, то що? При чому тут кобила? Та ще сива. Дурні, дурні! Хтось якусь

глупість ляпне, підхоплять і — пішло. Най мудрішого чоловіка осмішать і забудуть, що,