З-під Полтави до Бендер. Крутіж

дурні! Чого кричиш, як навіжений, чи не можеш балакати по-людськи?! Ну, чого кричиш?»

За Телепом старші обстали. В коршмі зробилося, як у пеклі. Не знати було, хто чого хоче,

хто за ким стоїть — за Юрасем, чи за Виговським. Люди до очей собі скакали, як когути. Ще

трохи — і шаблі по лобах черкнуть...

Осторонь під вікном сидів Босаковський. Думки йому над головою, як осінній туман над

болотом повисли. Метелиця вражінь, крутіж почувань, щось таке, чорт знає що. І жаль йому

було тих людей, і злість на них брала, чув, що годі довше мовчати.

«Хай буде, що хоче»,— сказав собі і — встав. Високий, худий, з вусами, як у сома, з

одним пивним, а другим зеленавим оком, виглядав ні то смішно, ні грізно, — несамовито.

Одним скоком опинився серед гурта, розсунув закукурічених козаків направо і наліво й заси-

чав: «Т-с-с! Ци-и-ить!»

Здивовано дивилися на нього: «Як він смів?!»

А Босаковський руками, як крилами махнув: «Якось воно буде, панове, якось воно буде».

В його голосі вчувалися і насміх гіркий, і смуток, і докір.

— Чого ж ви так витріщилися на мене? Кажу вам: якось воно буде, бо якось мусить бути.

Сваріться дальше, тягайтеся за чуби, рубайте собі голови шаблями, а ворог хай дивиться і

хай сміється з «хохлів». Буйний та бійкий ви народ, нема що казати! А чи буде Україна, чи ні

— нехай журиться Барабаш і Цицюра. Якось воно буде! Чи мало ворогів кругом? Котрийсь

вас прижме, придавить і заспокоїть, як не один, то двох, поріжуть ваш край, розпанахають,

пошматують. Або вам що?.. Якось воно буде!