З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Цицюрою стояв, бо ворота на ніч без сторожі лишив. У потемках увійшли туди цицюрівці й

напали на сонних вояків.

— Як розбишаки які!

— Як звірі кровожадні. До них посполиті пристали, і зчинили різню. П’ять хоругвів

щонайкращого війська покотом лягло. Перерізали людей, як баранів, без пощади і без

розбору, не питаючи, чи свій, чи найманий чужинець.

Жахом по коршмі понесло. Козакам мову умкнуло. Ні один словечком не озвався.

А Журба дальше балакав, мов псалтир над мерцем читав:

— З Ніжина прокляті цицюрівці ще по інших містах та містечках розбрелися, де

гетьманські затяжні хоругви стояли, і скрізь таке саме діяли. До них приставала чернь, бо її

підняти неважко. «Панів б’ємо»,— казали, і вона йшла, безтяменна. Юрія Немирича,

рейментаря затяжних військ гетьманських, під Світильневом, між Биковом і Кобицею допали.

Сплячого на шаблях рознесли, на шматки порубали. Так згинув чоловік гідний і вчений, один

із тих, що могли Україну поставити на ноги.

— Правда це? — спитав перестрашений Телеп.

— Як Бог на небі, як мене тут живим бачите між собою, — відповів Журба. — І чого б то я

не дав, щоб це не була правда!

Телеп перехрестився. — «Хай з Богом спочиває. Великий пан був покійний Немирич, але

й голову мав велику, як мало хто. А що Україні добра бажав, цього я також певний».

— Як мало хто бажав, — повторив за ним Телеп.