З-під Полтави до Бендер. Крутіж

49.

Осіннім вітром від степів повіяло, запах в'ялої трави залітав у гетьманський

намет.

«Душно мені. Впустіть трохи свіжого повітря! Не звідси, - від сходу!»

Мручко підняв шовком підбите полотно й показався табор: вози, коні, люди.

За табором десь далеко шумів Дністер. Висіло осіннє задумане небо, чисте, без однієї

хмаринки, тільки птахи по ньому у вирій відлітали довгим сірим шнурком.

Втишилось гамірне літо, золотоволоса осінь стернями мандрувала, шовкову пряжу, срібне

павутиння снуючи. Один жмуток із веретена зірвавсь і залетів у намет.

На білу подушку біля білого гетьманового обличчя впав.

Войнаровський хотів його забрати.

«Залиши, хай лежить! - промовив гетьман. - Бог зна, звідкіля прилетіло. Може, й від нас?»

Ганна обтулювала хворого, бо жалувався, що зимно йому. Ніг собі не чує. То знов у жар

його кидало, просив, щоб розіпняла сорочку. Лікар з ліком прийшов, налив з плящини на ложку,

та гетьман рукою відхилив ложку від себе: «Не треба!»

Орлик до нього приступив. «Прийміть, ваша милосте, поможе», - просив, кланяючись.

«Як умерлому кадило», - відповів гетьман і на устах його появилась гірко-весела усмішка.

Нараз зірвався і сів. «І чого ж ви так принишкли, як черці? Розказуйте щось цікаве. Де

Мручко?»

«Я тут», - відповів сотник, стаючи в ногах постелі.