З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Дякую тобі, Боже, що сподобив мене бути видцем тих чудес Твоїх, що перед нами твориш.

Дякую Тобі за чари весни і за грозу бурливої ночі, за птахів спів і грохіт грому, за Сейму шум і

рев Дніпрових порогів. Все воно гарне - грізне, чи лагідне, достойне шани та любови гідне.»

Сонце мерехтливою смугою, як мечем, намет надвоє розрубало. По цей бік недужий, по той

бік близькі його.

Ніби з того боку дивились на нього й ніби з тамтого лунав до них незабутий голос його.

«Дякую Тобі, Боже, за охоту до життя і діла. Велике це добро, і Ти найкраще бачиш, що я

його у землю не закопав. Не гайнував. І головою й руками трудився, і мислею і мечем. Великого

хотів. А що не здійснив свого хотіння, може, це й не моя вина. Всі ми лише люди. Цвіт і комаха,

дерево і звір у лісі, такі, як Ти їх сотворив, Боже. А людині дав Ти волю розвиватись. На людині

Ти мабуть і завівся. Людині ще багато дечого бракує. Не край же нас за те, лиш поможи нам

кращими стати, достойними премудрости Твоєї!»

Замовк і мовчали всі. Молитовною тишиною розмолився намет. Гетьман устами шевелів.

Силкувався, ще хотів щось казати, та не міг, не давало.

Пальцями покривало мняв. Голова хиталася з боку на бік. Тіло вдержати її не

могло.

Ганна й Войнаровський підтримали хворого. Ніби рівновагу зловив:

«Дай нам, Боже, вольними бути!» - останками голосу промовив і горілиць повалився на

постелю.

50.