З-під Полтави до Бендер. Крутіж

сонливість. Вже й голови від подушки відірвати не може. А діла всякого чекало. Часто кликав

Орлика, казав собі прочитувати проект конституції, поправляв, але під час диктату мовк і

замикав повіки. Орлик тривожно наслухував, чи гетьман дише, а впевнившись, що він тільки

заснув, тихо й обережно, як кіт, виходив із намету.

Бували в гетьмана і хвилини раптового оживлення. Тоді посилав Войнаровського з окремим

дорученням до короля, скликував на нараду старшин, диктував листи.

Іноді просив Обидовську подати бандуру. Гладив тоді її, торкав заглухлі струни.

Обидовська підпирала його подушками. Сидів, надумувався хвилину, буцім пісні в пам'яті шукав.

Відлетіла від нього. Струни пальців не пізнавали, жалібно квилили. Ой на татарських полях, На

козацьких шляхах, Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють, Не орли чорнокрильці клекочуть і

під небесами літають, То сидить на могилі козак старесенький, Як голубонько сивесенький, У

кобзу грає-виграває, Голосно співає...

Не співав, а гомонів. Ганна на силу здержувала сльози. Кобзо ж моя, дружно вірная,

Бандуро моя мальованая. Де ж мені тебе діти? А чи у чистому степу спалити І попілець по вітру

пустити? А чи на могилі положити?

«А чи на могилі положити?» - повторив і задумався, ніби звідкілясь відповіді дожидаючи.

«Докінчи за мене, Ганно!» - просив Обидовську, вручаючи їй свій улюблений струмент.

Ганна скінчила:

Нехай буйний вітер по степах пролітає, Струни твої зачіпає.

Смутнесенько, жалібнесенько грає-виграває, То, може, подорожні козаки бігтимуть