З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Гетьман очима до ікони побіг. Довго не відривав їх від неї. А потім Войнаровського за руку

взяв:

«Синку!»

«Дядьку!»

«Одно прохання маю до тебе.»

«Ваше прохання - це наказ для мене.»

«Ти знаєш, сина я не мав. Хотів усиновити тебе. І булаву гадав у твої руки зложити. Та

чоловік стріляє, а Бог кулі носить. Не знаю, як воно буде. Найкраще, щоб таки тобі вручили. На

це король погоджується. Та не знаю, як Орлик. Схоче він оставатися при тобі писарем, так як

при мені був. А без його помочі ти собі ради не даси. Так тоді, я тобі пригадую те, що під

Полтавою сказав. Покорися судьбі. Якщо побачиш, що козаки Орлика собі бажають, не переч їм.

Хай він булаву бере. Понесе її гідно і добре. Я певний того. А ти останься при ньому. Не кидай

діла! Небагато нас. Нікому від діла тепер утікати не вільно. Нікому! Це була б дезерція

непростима. Це був би гріх. Чи обіцяєш мені?»

Войнаровський до дядькової руки мовчки припав. Гетьман притягнув його до себе.

Чути було, як прискала в лямпі олива і як цвіркали польові коники за наметом у траві. «Як у

нас на Україні», - промовив гетьман і повіками очі накрив. Ніби туди йшов. Аж виснажений і

притомлений на її лоні уснув.

Гетьман гаснув, немов каганець без оливи.

Не нарікав на болі, навпаки, казав, що йому багато краще, тільки сил нестає. Кволість і