З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«І ти нині не той став. Чого? Що, зі мною погано? Бачите, птахи теж відлітають, так Бог

велів. Не відмінити нам законів природи. Вони сильніші від нас. І нам би таких законів треба,

сильних і невідмінних. Подбайте, щоб вони були.»

Голос його дрижав, ломився.

Всі бачили це й хотіли йти. «Може ваша милість заснуть?»

Знову ж ця усмішка на зболілих устах.

«Висплюся ще. Ніч така довга.»

Ніхто не зважувався починати балачку, хоч було про що. По таборі і по Бендерах всякі

новини ходили. Та невже ж годилося бентежити хворого плітками? А нічого гідного сказати йому

не вміли.

«Всі ми, ваша милосте, раді б одної хвилини вертатись, хоч би й пробоєм крізь трупи і

кров.»

«Знаю це. Та головою муру не переб'єш. Треба на слушний час заждати. Козаки того не

вміли. Бурею зривались і шуміли, як буря. А нам не шуму треба, лише діла. Добре підготованого

діла.»

Сонце скочувалось над обрій. Повними пригорщами червоне золото розкидаючи, на зжаті

поля, на буйні баштани, на Дністрові хвилі. Намет немов горів.

Гетьман силкувався повними грудьми вдихнути чисте, запашне повітря.

«Гарно як!» - і очі понад табір пустив, туди, де земля обіймалася з небом. Буцім надивитись

не міг.