З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Перед іконою блимало невгасиме світло.

Крізь шнуркове вікно видно було, як місяць підбивався вгору, обжемчужуючи табор і ввесь

широкий, гарний, багатий краєвид.

«Треба вам чого, дядьку?»

«Спасибі тобі. Нічого мені не треба. Тільки спати не можу.»

«Прикажете збудити медикуса, щоб дав насонний лік?»

Гетьман заперечив рукою: «Не помагають мені його ліки, синку! На мою недугу, мабуть, уже

й ліку нема.»

Войнаровський потішив дядька. Казав, що осінь іде, і незабаром скінчаться тії спеки, які

навіть здорових людей сильно слаблять.

На ослаблення всю вину спихав, бо лікарі ніякої хороби в гетьмана не знаходили. Запалив

свічку. Одна тінь здовж намету лягла, друга підстрибувала вгору. Заграли мухи.

«А вже вам, дядьку, - питався Войнаровський, - часником від свічок не заносить?»

«Від тих, що Мручко ставить, ні.»

І мовчки подивилися на себе. Хвилину не зважувалися балакати про те, що обоє собі

гадали. Аж гетьман сказав: «Боюся, що Мручко запізно догадався московські свічки своїми

заступити.»

«Може, дасть Бог, що ні», - відповів Войнаровський. І знову мовчали хвилину.

«Вістей нових з України нема?» - спитав гетьман.

«Semper idem[29]», - відповів Войнаровський.