З-під Полтави до Бендер. Крутіж

близенько, Почують, що ти граєш жалібненько, Привернуть до могили.

«Коли б тільки привернули до нашої великої могили, - як відгомін промовив гетьман, - а тоді

вже моя хай і забутою стане.»

Мовчали, тільки останні звуки проспіваної пісні шелестами шовків шатра чіпалися, ніби

вираватися хотіли на волю.

«Дивний сон мав я нині, - почав, відступаючи від речі гетьман. - Наче іду кудись через

велике, снігом завіяне поле. Ні людей, ні деревини - біло. Небо від землі відділити важко,

зливається водно. Тільки ген, на обрію, щось паленіє. Насилу доволікся я туди і бачу: кущ

троянди цвіте й пахне. Задивився я на тую троянду, і нараз зима весною взялася, зацвіло,

заясніло, потепліло, сніги перекинулися травою, зашуміли потоки, солов'ї в батуринських садах

затьохкали... В батуринських садах...»

Не докінчив, тільки пильно на Ганну подивився: «А про Мотрю ти нічого не чула?» - спитав

нараз.

Ганна заперечила головою.

«Ні, не чула. Нічого нового, ані доброго... Тягне мене туди!» «Куди?»

«А до них. Там мати, Мотря, брати.»

«Усіх нас туди тягне, Ганно, та не всім судилося повернутись. Ти ще молода, перед тобою

майбутність.»

Руку на її голову поклав.

Незчулися, як навколішки перед його постелею стала.