З-під Полтави до Бендер. Крутіж

лишив би. Тільки одно. Йому бракує охоти, а може, і снаги борикатися з внутрішнім ворогом, з

козацькою каверзою, з зазіханням на владу, з незаспокоєним бажанням наживи.

Тому-то й дивляться на Войнаровського, як на пана, бо він не любить підлабузнюватися

старшинам і не хоче здобувати собі мир поміж козацтвом. «Високо голову несе», - балакають

про нього.

Остається Орлик.

На нього вся надія. Орлик один може рятувати справу. Найкраще, коли б так залишився й

надальше генеральним писарем, а булаву щоб перебрав Войнаровський. Так була б покладена

основа дідичної влади, а не припадкового вибору. Бо ніщо не дає такої нагоди до безладдя,

сварок і непорозумінь, як вибір гетьмана. І ніколи сусіди мають такої змоги сунути свого носа до

нашого проса, як власне тоді. А так без клопоту й

розгардіяшу гетьманська булава переходила б з рук до рук і заздалегідь призначений

наслідник учився б від свого попередника нелегкого вміння правити державою.

Це була б найкраща розв'язка цього важливого питання. Але чи Орлик згодиться на неї? Чи

аж до тієї межі схоче посунути свій патріотизм і почуття обов'язку?

Гетьман сумнівався, і важке зітхання було висловом його великої турботи.

Він перевертався з боку на бік, місця собі прибрати не міг. То мороз проходив по його

виснаженому тілі, то в жар його кидало - стогнав.

Войнаровський будився і навшпиньках підходив до ліжка недужого дядька.

Чура спав на порозі, лікар хропів у кутку.