З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Мручко має не одну, бо мало що не кожної днини прибігав якийсь смільчак і розказував

тривожні речі про Полтаву й Лебедин, про те, як жорстоко цар мазепинців карає. Але Мручко не

хотів того переповідати гетьманові, щоб не бентежити його. Скоренько в пам'яті шукав. «Кажуть,

- почав, - кажуть, що цар раз Балакірева питався, чи гарний його новий город, Петербург.

«Гарний, - відповідає Петровий весельчак, - з одного боку море, а з другого горе, з третього мох,

а з четвертого ох, - бодай би ти здох!»

«А цар що?» - спитав, усміхаючись, гетьман.

«Сильно розсердився на блазня, бо цареві можна все нехтувати, тільки нової столиці не

торкай. «Тікай до чорта, - гукнув, - і по моїй землі ходить не смій, а то вб'ю, як собаку.»

«І Балакірев пішов?»

«Як не піти, коли цар проганяє? Декілька днів не показувався цареві на очі. Аж нараз,

гляди, їде собі повозкою, а жінка біля нього, як коли б ніщо. Цар зупиняє його. «Як ти смієш? Я ж

тобі заборонив ходити по моїй землі...» - «Це не я ходжу, а коні, - каже Балакірев, - я на фінській

землі стою.» Дивиться цар, а в Балакірева дійсно під ногами мішок якоїсь землі, а на йому

фінська урядова печать. «Я ще і квітанцію маю, - каже блазень, - що це не твоя, а фінська

земля.» Розреготався цар і знову свого улюбленого блазня до царської ласки прийняв.»

«А Меншикова не викинув зі своєї ласки?» - спитав гетьман.

«Кажуть, Меншикова він по-давньому то б'є, то голубить, то зневажає, то ласками обсипає.

Світлішому вродився син.»

«Що ти кажеш? - здивувався гетьман і усміхаючись додав: - Може б, так йому побажання