З-під Полтави до Бендер. Крутіж

що чим дальше від свічок, тим менше чути. Значиться, свічки... Свічки приносять з міста... Так,

це свічки... Приніс від себе, з якого воску і заміняв. «Ці ясніше горять», - сказав, а тамті забрав з

собою.

Того вечора зайшов до Орлика, до одного шведського офіцера і до Герцика і скрізь сідав

близько свічок, хотів упевнитися, чи чути їх так, як ті, що гетьманові з города приносили.

Ні. Чути було, як звичайно, свічки...

«Ось яку штуку придумали чорти, чогось до свічок додали!» - рішив Мручко, і з того часу

вже сам власними руками сукав з ярого воску свічки для гетьманового шатра.

В половині серпня наспіла до Бендер тривожна звістка, що цар удруге посилав свого посла

до падишаха з рішучою вимогою видачі старого зрадника Мазепи, що на турецькій землі скрився

перед слушною карою і перед справедливим гнівом царським.

Падишах відповів, що закон великого пророка не дозволяє йому видавати людину, яка

довірено віддалася під його високу протекцію.

На око нічого тут грізного не було. Залишилося по-старому. Але близькі до гетьмана люди

затривожилися ще куди більше, ніж першого разу. Це вже другий дипломатичний хід і друга

відмова, а після третьої звичайно нічого вже й не остається, як збройна розправа, війна. Та

невже ж турки схочуть воювати за гетьмана тоді, як він безсилий, а царська сила з кожним днем

росте? Треба було боятися, що якась услужлива людина придумає спосіб, щоб через одного

підтоптаного дідуся не доводити до розливу крови.

Краще най гине він, ніж за нього мають гинути тисячі.