З-під Полтави до Бендер. Крутіж

в сочці, скупчувалося в тім однім бажанні, щоб ті, що переживуть його і що народяться після

його смерти, колись все ж таки однодушними стали Тільки того нині бажав. Тільки того.

42.

Обидовська з острахом дивилася на бліде обличчя гетьмана, на очі, що чимраз дальше

втікали кудись углиб, на рівний ніс, що з кожною дниною загострювався гірше.

Войнаровський зрозумів її тривогу.

Тихо підійшов до дядькової постелі і надслухував хвилину.

«Спить», - ледве чутним шепотом озвався, звертаючись до Ганни.

«Спить», - повторив Мручко й рукою на занавісу показав.

Безшумно виходили з намету.

Біля постелі недужого остався тільки його небіж і Ганна Обидовська.

Молитовно дивилися на ікону Почаївської Матері, перед якою палахкотіла лампадка.

«Андрію, принеси оливи і долий цо лампадки», - сказала.

Войнаровський пішов, а вона боялася, що Божа Мати вузькими устами дуне і згасить

дотліваюче світло.

Іноді гетьман кликав Мручка до себе. Полюбив старого за його щирість і за веселу вдачу.

Мручко, хоч і невчений і до панських покоїв незвичний, визначався природним хистом, - ніколи

зайвим словом не вразив свого рейментаря, якого любив більше, ніж самого себе.

«Бо що таке я? - казав бувало. От такий собі сотник, як багато інших, а Іван Степанович

один і другого не буде.»