З-під Полтави до Бендер. Крутіж

І цей «один» - гас на його очах, ніби йому щось «починили». Мручко сидів біля постелі

недужого, розказував, що цікавого сталося в таборі, відповідав на його питання і крадьки то

зиркав на спалені уста, то надслухував його тяжкого, нерівного віддиху.

В чари не вірив, хоч і як поміж запорожцями поширена була віра в характерників і в усякі

несамовиті сили. Але зате з власного досвіду знав, як можна збавити людину, досипавши чогось

до страви або до питва. Оце то й є ті найпевніші чари. Гадка, що таке могло і з гетьманом

статися, не давала йому спокою.

Як, коли і кто міг би це зробити? Кругом самі свої люди, ворога поміж нами немає. Сам він

кожноі страви пробує, заки її гетьманові подадуть. Гетьман їсть з Обидовською і Войнаровським,

часто-густо Орлика на обід, або на вечерю просить, - якщо всім їм не шкодить, то чому ж би тоді

йому мало пошкодити? Хірурги також не знають, від чого гетьманові погіршало, все на спізнений

вік спихають і на важкі переживання останніх днів.

Пізній вік. Боже ти мій, донедавна гетьман так добре тримався, аж нараз прийшла на нього

старість? І Мручко немолодий і інші, і всі вони останніми часами пережили чимало. Ні, тут щось

не теє, тут не без причин. Nihil sine causa[24]. І старий сотник прямо від ума відходив, а все ж таки

не показував того по собі. Вдавав жвавого й веселого, як звичайно.

«Обітри мені піт з чола, бо самому незручно», - просив його гетьман.

Мручко брав хустину й легко, як тільки це його важка рука могла зробити, стирав зимні

краплини з високого білого чола.

«Відхили занавісу і впусти свіжого повітря», - просив гетьман.