З-під Полтави до Бендер. Крутіж

складали також нові, дотепні сценки на теми царя і Балакірєва, Меншикова і Дар'юшки, пастора

Глюка і Катерінушки Сковронської.

Бог святий знає, де вони їх підглянули та підслухали, де і як вспіли підхопити

характеристичні рухи і вираз їхніх облич, досить, що всі її «парсуни» виходили, як живі, і такі

забавні, що можна лягати зі сміху. Цар вибалушував очі, кивав нервово головою, бігав

семимилевою ходою, Меншиков лукаво підморгував бровою і знизував правим плечем, буцім

його спина від царської дубинки боліла, безталанний пастор Глюк двигав свою Катрінхен на

плечах у домовині. Катрінхен весела, рум'яна, повновида з усмішкою на затиснених устах

переходила з рук до рук від Глюка до Шереметьєва, від Шереметьєва до Меншикова і від

Меншикова до царя, як живий, кругленький, гарно розмальований м'ячик, байдужий, чиї руки

пограються ним.

Жовто-блакитний намет перемінявся тоді в якийсь буцімто чародійний театр, в якім казка

ставала правдою, а правда казкою: забувалося про дійсність, про смуток і недолю, про

невзгодини нинішньої днини, - мистецтво переносило людей у розкішну країну уяви.

Гетьман дивився, слухав і - згадував.

Згадував колишні часи, як сам у шкільних п'єсах вправлявся, як згодом бував на

королівських виставах. Як радо до заграничних театрів учащав і як на театральні вистави

вже як гетьман до київської академії їздив.

Дзвони тоді на всіх київських дзвіницях, мов на Великдень, грали: гримали з гармат і з

моздірів, палили з рушниць і самопалів, «золота корогва», зложена з найчільнішого київського