З-під Полтави до Бендер. Крутіж

міщанства, супроводжала золочений гетьманський ридван. Народ здовж вулиць двома живими

мурами з-під землі виростав, дітвора дерева обсідала, «Слава! Слава!» - лунало довкруги. Київ

вітав свого володаря, свого милосердного опікуна бідних і притиснених, великодушного

покровителя мистецтв та учених.

І пригадував собі гетьман день 14 липня 1705 року, коли то київські спудеї вперше

виставили були «Владиміра, словено-російських стран князя і повелітеля», знамениту

трагікомедію знаменитого Теофана Прокоповича, присвячену його милості Мазепі, якому щоб

господь дав «кріпость і силу, многоденствіє, благополучний поспіх і всегда побідну брань».

14 липня 1705 року. Яке воно недавнє, а яким далеким стало. Скільки гарних надій будив

цей «Владимір», так неподібний до своїх попередників, такий якийсь інший, живіший і цікавіший,

ніж усі давніші представлення, що нове життя сотворить, новий театр для розваги й науки не

лише студентів і запрошених гостей, але й широких кол громадянства, так, як воно в Англії за

Шекспіра було.

Здавалося...

І гетьман очі прислонював рукою.

Перед його уявою майоріла соняшня Геллада, рисувалися мармурові Атени в Періклевих

часах, ввижався розкішний Рим за Августа, пригадувалась Італія за Лева Десятого, і на гадку

приходив Лондон за Єлисавети.

Чому ж би не мали так само згадувати колись Київ за гетьманування Мазепи?

Він так того хотів...