З-під Полтави до Бендер. Крутіж

шведи слухали. Українські пісні сумні і, як степ широкі, думки настроювали їх боговійно. Шведи ті

пісні за церковні співи приймали.

Між запорожцями попадалися й колишні студенти, що то більше попри академію, ніж до

академії ходили. Зранку полюбивши склянку, як коханку, хотіли доховать їй віри доостанку. За

це та ще за деякі інші грішки і грішечки викидали їх зі школи. Декілька літ волочилися як

мандрівні співаки, дяки, скоморохи, добували заслужену славу пиворізів, паливод, борців, а то й

костоломів, аж врешті, попавши у спір із законами, писаними і звичаєвими, накивали п'ятами

негостинній країні і забігали на Січ. Що лиш тут почули себе, мов риба у воді. Що лиш на Січі

добули собі славу добрих вояків і товаришів веселих, з якими днини даром не прогавиш.

З таких то жерців Аполлона і поклонників муз і грацій складався мистецький гурток, що

співав побожні канти, захоплював слухачів «партесним пінієм», розважав дотепними діалогами і

доводив до сміху веселими інтермедіями та інтерлюдіями.

Так київські культурні надбання аж до Бендер замандрували.

Отих то артистів закликувано іноді до гетьманського шатра на розвагу недужого гетьмана.

Збиралися перед шатром. Тут для них заставлено стіл, вгощувано їх, тут вони складали свій

«програм дійствія» і звідти одинцем, або гуртами входили до гетьманської спальні.

Гетьман сидів на ліжку, попідпираний подушками. Обидовська, Герцик, Орлик,

Войнаровський кругом його, як на сцені лондонського театру в часах Шекспіра.

Артисти вбігали, кланялись гетьманові і його гостям і «лицедійствували».

Показували не лиш москалів, циган, шляхтичів і придзигльованок з відомих інтермедій, але