З-під Полтави до Бендер. Крутіж

вийшли і внуки. Діди за булаву голови собі розчереплювали і внуки теж. Покаяніє якесь з оцим

народом поганим!»

І недаром сердився Мручко, бо з кожною дниною тая розтіч дійсно росла. З кожною дниною

виразніше розколювали табор натроє, на прихильників Орлика, Войнаровського і Горленка.

Гурти тії вовком дивилися на себе, сварилися, а то й зчепилися так, що доводилося силою

розділювати і гостро карати, бо де гетьман стоїть, там бешкетів здіймати не вільно.

Чулося в повітрі тую бурю, яка зривалася звичайно, коли булава мала переходити з рук до

рук. Перед гетьманом доводилося не одно затаювати, щоб не дратувати його і не вганяти в

гіршу недугу. Він уважався вождем, давав прикази, розпоряджував усім, а на ділі старшини

робили, що хотіли. Запорожці трималися окремо, і як тільки була нагода до якої шарпанини, то

не прогаювали її. Коли б не кошовий, якого вони слухали й шанували, і не шведи, якими їх

лякали, то вже не раз прийшло б було до великого. Мручко зі своїми людьми являвся тоді тою

основою, на якій тримався табор. На нього можна було числити, як на чотири тузи, і він ніколи не

завів. А скільки разів між запорожцями й козаками приходило до непорозуміння, він біг і робив

лад, бо запорожці нікого із гетьманців не шанували так, як старого Мручка.

Він знав їх, як лихий шеляг, і вмів уговкати, як не поважними словами, так жартами і

приговірками.

Але зате, як утомлений цілоденною біганиною і гарканиною сяде Мручко під своєю «хатою»

і задумається, то аж тоді важко йому робиться на душі. І ніхто навіть не догадувався, як то

веселий і жартівливий Мручко тяжко журився за всіх і за все. А найгірше боліла його тая