З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Чисте новосілля, - жартував собі, - тільки хазяйки нема.»

«Оженись, сотнику! Мало-то в Бендерах гарних жінок?»

«Мудрагелі мої! - крутив головою Мручко, - Хотіли б мати вигоду. А не дочекаєте ви того.

Мручко недурний: старої не хоче, а молодої боїться. Так тоді підождемо.»

Посміхалися з нього.

«Чого смієшся? - гримав на них, підкручуючи вус поза вухо. - Гадаєш, старий, нема коли

чекати? Синоньку, та я ще не одного з вас за пояс заткну. Ануте, попробуймося!»

Ожив і повеселів, бо мав ціль перед собою, пильнувати гетьманської особи.

Робив це діло, забуваючи про себе і, про ввесь світ.

Звичайно ранком, коли вже Ганна Обидовська встала і Войнаровський був біля

гетьманської постелі, коли довірені люди з Мручкової сотні, виспавшися і поснідавши гаразд,

варту круг намету тримали, він лягав у своїй кватирі на ослоні під вікном і засипляв твердим,

коротким сном. Так само після обіду. А зате ночі або перестоював коло намету, або

пересиджував на лавці під своїм куренем, кажучи, що сон його не береться і тому з зорями

розмовляє. Дехто й справді вірив, немов то Мручко вміє з зір ворожити, а старшини звали його

астрологом. Не перечив, а декому буцімто й ворожив, то полковницький пірнач, то гарну дівчину,

то посидіння на колі: як кому і як коли.

«Ах, я вас зі щирого серця позастромлював би на колики», - казав до тих, що здіймали спір,

кому після Івана Степановича гетьманом бути.

«Хоч як їх, чортових дітей, доля била, а все-таки розуму не навчила. Які були діди, такими