З-під Полтави до Бендер. Крутіж

щі, то їх розкіш. На переднівку живляться лободою. Масла робити не вміють, брудні і такі

нехлюйні, що коло царських полонених перейти важко. А чим цар сво їх солдатів живить?

Сухарями й толокном. Чи дивуватися тоді, що як вони дохопляться горілки, то п'ють, простіть за

слово, як свині. Горе своє запити хочуть. А тим часом як живуть усі оці Меншикови і йому

подібні? Срібна й золота посуда, жарені пави, ведмежі лапи, солов'їні язики, зозулині фрикасе,

марципани, чорт зна що, по сорок страв спускають у себе, заливають відрами мальвазії,

ренського, шампана, потім палець у горло і знову жеруть, і знов, і знов.

Король паленів, усі нерви на лиці йому дрижали, видно було, переймався тим, що говорив.

«А до того розпуста, це вже не розпуста, а прямо якісь звірські оргії, на вид яких французька

деморалізація паленіла б, як невинна панночка. Яку тут ролю жінка грає, яке її становище

суспільне, громадське, родинне, що вона собою уявляє супроти мужчини? Ні, Петрова Росія не

тільки страшна, але вона й огидна.»

Гетьман слухав спокійно, бо йому все те відоме було не з лектури, а з життєвого досвіду. І

не тільки те, але й багато, багато дечого більше. Петро й Меншиков росли на його очах і на його

очах відбувався оцей перестрій Росії з азійського в буцімто європейське цісарство. Він добре

знав тую Європу і того нового європейського москаля, якого тільки нігтем шкребни, а виявиться

татарин, і то не теперішній, а з часів Джінгіс-хана.

Наскучило балакати про те й недуга не давала. Легкими тільки словами викінчував контури,

які зарисовував король. А король запалювався щораз більше. «Будучий історик ще до якоїсь

міри виправдає царя. Він ненормальний, виріс без опіки і без проводу, здеморалізований ідеєю