З-під Полтави до Бендер. Крутіж

додав від себе гетьман.

Король вліпив очі в золоті узори намету. Буцім хотів пробити його наскрізь і полетіти кудись.

Далеко. Гетьман і Орлик мовчали. Король сів. «Кажете, одержимий? Гум... Можливо, можливо...

Ідеєю треба перейнятися аж до забуття про себе, до божевілля... Без цього ідея не здійсниться.

Ідея ця страшна річ, це найбільший деспот, якого собі уявити можна, невблаганний тиран.»

Його очі з далекої мандрівки вертались. Поблідли, мов утомилися. Та зате більше до

людських подібними зробились.

«Але навіть найбільша ідея не звільняє нас від обов'язку бути людьми. Бо для кого ж тії

ідеї, як не для людей? Знущатися над людиною це звірство. Пощо ж тоді найвища ідея - Бог?

Правда?»

Гетьман пригадав собі молитвослов, що колись, як він був у короля, з королівської кишені

торчав. Цей молодий, невгамовано буйний чоловік мав свою віру. їй одній поклонявся, може, її

одної боявся, бо не боявся навіть смерти. Провокував її. Сині Карлові очі знов по золотих

позументах гетьманського намету блукали. Його неспокійні уста дрижали, то хотіли сказати

щось, то затиналися, ховаючи слова для себе.

«Колись, може, зрозуміють люди, що нема нічого важнішого понад щастя людини. Запанує

віра одна й один закон і, хоч люди говоритимуть різними мовами і звичаї збережуть різні,

людство заспокоїться. Нинішній чоловік, дикун, кидається на поживу, як звір, і все, що тільки

блистить, як крук, до гнізда свого тягне. В Росії більше, ніж де. Такого хижака, як Меншиков, я ще

не бачив».