З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Увійди! - почувся голос різкий і непривітний. - Не бійся, я ще живий. І поки живу, хочу

знати, як діла стоять, бо не хто інший, тільки я відповідаю за людей, що під моєю булавою

зостались. Тамті самі за себе перед судом Господнім відповідь дадуть.»

Орлик стояв ні в цих, ні в тих. Папери під пахою стискав. Гетьман навіть не просив його

сідати. І жалував гетьмана і почував жаль до нього, що так його прийняв.

Добре, що нікого в наметі не було. Соромитися не треба. Мовчав. Гетьман очей не зводив з

нього. Орликові мороз пробігав по тілі. Щось не сьогосвітнє було в тім погляді, щось, що мозок і

серце просверлювало наскрізь.

«З мовчанкою до мене прийшов?» почувся той самий різкий і непривітний голос.

«Бентежити вашої милости не насміляюся, - відповів покірно Орлик. - Ваша милість

недужі.»

«Тілом, та умом я ще, дякувати Богові, сильніший від вас. Нічого не потребуєте скривати

передо мною, чуєш? - нічого. Хочу все знати і рішати. Це моє право. Це моє право, якого в собі

відняти не дозволю.»

«Ми нічого перед вашою милістю не скриваємо.»

«Нічого?» - і Орлик почув, як гетьманів погляд знову просверлював його наскрізь.

«Король нічого не переказував мені?»

«Ні».

«То дивно, то дуже дивно. Знає, що я лежу і що до нього піти не можу. Чи міст над яром

поміж нашими таборами вже готовий?»