З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Войнаровський не питався, куди, встав і поправив контуш. Мручко підійшов до свого воза і

збудив хлопця: «Не відходь мені нікуди! Лягай здовж воза, щоб мені тут хто що не рушив. До

перших півнів Грицько на варті стоїть, а тоді він ляже, а ти будеш стояти.

Розумієш?»

Хлопець зірвався, протер очі, глянув і на одно тільки слово спромігся: «Авжеж!»

Пішли.

Під ногами шорохкотіла столочена трава, пільні коники цвіркотіли. Упала зірка, хтось крізь

сон застогнав, зітхали притомлені коні. Від блискавок зеленіло в очах.

«Знаєте, милосте ваша, - почав знову Мручко, - я щось буцімто прочував. І не вір тут

голосам невідомим? Щось мені казало: тримайся, Мручку, близь гетьманського намету. Так не

моя тут власть. Обозний моїм людям визначив інше місце, оподалік. Не дуже-то люблять наші

пани старого сотника Мручка».

«Гадаєте? А чому б то вас не любити?»

«Звичайна ріц. Я тільки сотник і то не з тих учених, а такий собі старосвітський, простий, що

тільки шаблею сотника доскочив. В очі їх коле, що гетьман ласкавим оком на мене глядить.

Гадають, підлабузнюються йому. Так тоді раді б відштовхнути мене. Але я десяток своїх

щонайпевніших людей і близь гетьманового намету післав, між знайомих, і наказав, щоб

напереміну одні спали, а другі сторожили намету, а якби що, так хай тривогу трублять... Мручка

не присплять...»

«Ой, ні! - притакнув Войнаровський. - Бачу, що ні».