З-під Полтави до Бендер. Крутіж

здаваться. Не здаваться!» - повторив і знову почав ходити.

Войнаровський терпеливо чекав, щоб він гнів перемняв у собі. Аж Мручко шапкою об землю

вдарив і сів. «Це діло важне, - почав. - Обіцяють триста, так і більше дадуть. Не ввійшли дверми,

вікном полізуть. Знаю я їх, о, знаю! Та поки Мручко живий, гетьмана живим не дістануть».

«Харцизяки, живодери, лупії, - увесь свій багатий словник викидає із себе. Видно, легше від

того ставало. - Мало їм нашої кривди, мало сліз і крови. Мало обезчестили нас, покалічили душі,

покривдили характери, з гарних, гадалося, людей виродів поробили, що аж дивитися гидко. А

тепер ще й над гетьманом знущатися захотіли. А не діждати їм того. Скорше я царем стану, ніж

вони гетьмана дістануть, - на це вам моя рука».

Войнаровський свою Мручкові простягнув. Зустрінулася вузька, випещена, панська, з

грубою, жилавою козацькою, обнялися кріпко і довго одна одної з тих обіймів не випускали. Ніби

зрозуміли в цей мент, що тільки таким спільним зусиллям може бути врятована справа.

І довго ні Мручко, ні Войнаровський не зважувалися починати наново розмову. Мовчанка

здавалась їм сильнішою від слів.

Небо чимраз жвавіше переморгувалося з землею, зривався вітерець, гірким пилом з

бур'янів завівало.

На сході синява линяла, а на полудні виднокруг темнів. Щораз ясніше блимали світла на

вежах бендерського замку. Буцім замок у табор зазирав.

«Не вгадав я, - почав Мручко. - Мабуть ранком буря буде. Та нехай! Краще буря, ніж цей

гнітучий спокій. Ходімо!»