З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Попрощавшися з Ганною, яка лишилася ночувати в наметі, Войнаровський побажав доброї

ночі німцеві-лікареві, що спав біля гетьмана, щоб на кожен поклик бути на місці, й подався в

табор до Мручка.

Мручко чекав на нього біля свого воза.

Посідали на мураві й балакали стиха.

Ніч була душна, якась гнітуча, мов перед бурею. Місяць серпень. Десь далеко, казав би ти,

ген аж над морем переморгувалося небо з землею. Блідо-зелені блискавки розсвітлювали на

хвилиночку виднокруг і гасли.

«Це на погоду, щоб гречки дозрівали, - заспокоював Мручко свого гостя. - Бурі не буде, а

хочби й прийшла, так козак негоди не боїться.»

«Бачили, які землянки построїли наші?»

«Бачив. Розгосподарювалися.»

«Деякий уже й домашнього скота придбав».

«Що ви кажете?»

«А так, собак, котенят, один десь чаплю добув, другий сарну, такого сміху і радости, кажу

вам. От, звичайно, хазяйський народ. Як не до шаблі, так до землі його тягне».

«Я з вами, сотнику, хочу в дуже важному ділі порадитися, - перервав Мручкові

Войнаровський, - тільки хай воно поміж нами залишиться».

«Великої чести ви мене сподобили, а мовчати то мені легше, ніж балакати. До мене все

одно, що до могили говорити».