З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Орлик на годинник глянув. «Чи не пора пану гетьманові спочити?

«Підемо хіба, панове».

Прощалися й розходились. «Я ще до тебе, сотнику, нині загляну», - шепнув Войнаровський

Мручкові, випроваджуючи його з намету.

В середущій частині намету уставлено гетьманове ліжко. Тут найтихіше й найбезпечніше.

Ганна зрухала постіль, поклала подушки так, як дядько любив, і подалася до світлиці.

Чура помагав гетьманові роздягатися, а вона шепотом з Андрієм розмовляла.

Переказав їй, що від шведа чув, і радився, чи казати гетьманові, чи ні?

Схвилювалася та не так дуже, як собі Андрій гадав. Донька Любови Хведорівни вміла

небезпеці сміливо глянути в очі. Любила, правда, життя, але не кволою любов'ю. Не викликала

злої долі на герць, але й не опускала рук перед нею. Що в Бендерах

Андрієві нині рано сказала, те повторила тепер: «Поборемось... Як маєш дядькові казати,

то кажи зараз, пощо відкладати до завтра?»

І Андрій пішов і сказав.

Гетьман вислухав спокійно, буцім це для нього не новина. Старий дипломат передбачав усі

Петрові ходи. Цар не тільки жадобу мести заспокоїти хоче, але для нього важне, щоб був лише

один гетьман, той, якого він настановив. Поки є Мазепа, поти Україна не приборкана дорешти.

Це було ясне, як день. Не триста тисяч, а три рази по триста він заплатить, щоб мазепинство

здавити. Війна більше коштуватиме, а загарбана Україна ще куди більше варта. Він перед

жадним способом не зжахнеться, для нього кожна дорога добра, що до цілі веде.