З-під Полтави до Бендер. Крутіж

розніжнюй мене, сотнику, бо я тепер мандрівець бездомний, треба мені до біди привикати».

Мручко за столом ні в цих, ні в тих сидів. Не знав, чи перечити йому, чи мовчати. А гетьман

розбалакався нині. «І чим я тобі віддячуся, старий друже? Наставив би тебе

полковником, так де тії полки?» А подумавши хвилину, додав: «Правду сказати, полковники

наші так себе осоромили, що боюсь тебе цим титулом образити».

«Мені діло дороге, ваша милосте, а не титули й ранги».

«Не потребуєш мені того казати. Сам бачу. Так випиймо ж тоді за здоров'я тих, що їм

дороге діло!» - і чоломкнувся чаркою з Мручком.

«Де ти такого гарного вина добув, Андрію? - питався. - Це ж прямо нектар. Я від нього сили

за двох слабих у собі почуваю», - і усміхнувся. Видно було, що силкувався бути розмовним і

дотепним, як колись, бо хотів виявити своїм вірним людям вдяку за всі тії труди й терпіння, яких

вони зазнали, супроводжаючи його з-під Полтави в Бендери. Але не був це той давній Мазепин

дотеп, що до сліз розсмішував людей, рівно, чи він по-нашому, чи по-польськи, по-московськи,

чи латинською мовою балакав. Нині в його словах почувалося тепло останніх променів осіннього

сонця. Ще трохи й холодним вітром повіє. Не показували того по собі, самих себе раді були

дурити, що воно так не є, та що ти на це порадиш? В наметі радости не було.

«Чого ж бо ви так посоловіли, діти? - питався гетьман, - утомилися, чи за минулим скучно?

Гадаєте, що мені його не жаль? Ви ще молоді, - сотник Мручко, як не тілом, так душею, - перед

вами майбутнє, туди повертайтеся думками.. Випиймо за щасливу майбутність і вірмо, що

поборемо горе, бо хто не вірить, той і не поборе».