З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«А як горе нас поборе?» - спитав Войнаровський, якому з гадки не сходило те, що від

шведа чув.

Гетьман пильно подивився на його. «Не покидай, Андрію, надії! - сказав і накивав йому

пальцем. - Тобі вірити треба!»

Орликові на висках жили понабігали, Горленкові ліва брова вгору підлізла і так його в горлі

дернуло, що мусів відкашлянути. Ганна Войнаровського злегка поступцем торкнула. Він

спаленів. Мручко подивився на них і, не хотячи, по старій звичці зітхнув: «Так воно, так».

«Як, сотнику?» - спитав гетьман.

«А що поки живеш, поти чогось ждеш і все тобі здається, що як не нині, то завтра, а воно

прийде, бо прийти мусить. Біда тільки, що іноді багато людей того самого собі бажає, а доля

тільки одного вдоволити може».

«Ов! - спохопився гетьман, - щось то наш сотник нині, ніби Пітія балака».

Мручко почухався за вухом: «Мабуть, немудро сказав. Вибачайте! Рука в мене куди від

голови сильніша».

«Але й на слово ти, сотнику, крепкий!»

«На просте, таке як для козаків, то, може, але поміж ученими, то Мручко дурень. І мабуть,

найкраще, як не озивається».

«Ой ні! - заперечив Орлик. - Сотник Мручко голова політична».

«Лиш до політики незвична», - докинув і від себе Горленко.

«Лишіть ви мене! - боронився сотник, - а то засоромлюсь, як дівиця.»