З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Вечоріло. Сонце скочувалося за правий берег Дніпра, зразу рівний, болотнистий, порослий

комишем і очеретами, а там легко схвильований, з довгою смугою густих лісів на обрію. Ліси

горою позолочені, а долом темні, тінисті. Від них несло прохолодою вечірньою, співом птахів і

безпечним захистом перед ворожими очима, якого нашим утікачам так дуже хотілося. Туди-то,

до отих задніпрянських лісів вони й поверталися думками.

«Кому в дорогу, тому й час! - гукнув нараз Мручко, стаючи перед гетьманом. - Я вашій

милості гарний поромчик привіз».

«Звідкіля?» - здивувався гетьман.

«Верст відси три. Там є така сага безпечна, в ній він і зацілів перед москалями».

Гетьман поклепав його по рамені: «Ти, сотнику, мабуть і в пеклі не пропадеш.»

«Не для вошей сотник Мручко голову носить,» - додав від себе Рачок і перший скочив на

пором.

«Як блоха, вашмость, скачеш», - крикнув до нього Мручко.

«І як вона, кусати вмію», - погрозив йому гетьманський весельчак.

«Бережись!» - гукнув, покривляючись старому сотникові.

Зробив це так смішно, що всі на хвилину про небезпеку забули і засміялися сердечно.

«Оцей випорошок пекельний, - ніби сердився Мручко, - зі старого козака насміхається.

Постривай. Охрещу тебе в дніпровій воді.»

Але Рачок ухопив барилчину з червінцями і грозив, що перше її в воду кине, щоб Дніпрові

за хрест заплатити.