З-під Полтави до Бендер. Крутіж

аж до Криму ніякої більшої ріки вже не стрінемо.»

«Тим гірше, - твердив гетьман, - бо перед нами буде відкритий степ, на якому нас тим

легше настигнуть москалі, тоді, як на ріках ми все таки могли б їх здержувати, лишаючи за

собою арієргарди так, як це було при переході через Кобелячку. Рушаймо до Бендер. У п'ятьох

днях будемо на території Сераскіра-паші».

Король слухав тієї суперечки, буцім тут не про нього мова.

«Я нікуди не йду!» - заявив рішуче.

«Але ж ваша милосте...» - почали нараз гетьман і Левенгавпт.

«Я не йду. Я не втікаю. Я тільки подався над Дніпро, щоб не потикатися з цілою ворожою

силою, лиш з її частиною. І це мені вдалося. Скільки б тисяч цар з Меншиковим не післав, -

поб'ю. Хай тільки мої люди побачать мене напереді, то будуть битися, як перше. Це ж ті самі

люди, що так славно боролися в численних боях, чому ж би мали змінитися нині?»

«Бо вони перетомлені і поранені», з жалем заявив Гілленкрок.

«В нас нема гармат, нема муніці , спрага спалила наші уста, голод нам на кишках марша

грає, де нам думати про бій.»

«Не треба думати, а битися, - сказав король. - Ви як хочете, я зостанусь тут. Чуєте?.. Я не

втікаю.»

Левенгавпт припав до королівських ніг.

«Наймилостивіший пане! Позвольте, поки час, спасти вашу найдостойнішу особу. Hannibal

ante portas![1] Як прийде Меншиков, то всі тут ляжемо трупом».