З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Горленко.

«Не хлопчик же він, щоб міг утопитися».

Слово «хлопчик» сичало, як гадючка. Натякало на буцімто надто молоді літа

Войнаровського, молоді для тих почестей, які він мав, а ще більше, які міг мати. «Хлопчик...»

«Дідуган ще легше може втопитися, ніж хлопчик», - відгукнув Горленко і підняв занавіску до

гетьманської світлиці.

Гетьман руки до нього простягав, дійсно буцім мати до свого хлопчика, який блукав, і тепер

вона тішиться, що вернувся.

«Добре, що ти тут, Андрію, - говорив. - Чогось я тривожився тобою. Усякого народу тут

нахлинуло, і непевного, мабуть, теж чимало. Куди ж то ти дівався? Я вже заскучав за тобою».

В голосі гетьмана почувалася тая м'якість, з якою іноді старі люди до молодих звертаються,

наче в них самих себе молодими бачать.

Відчув це Войнаровський і нахилився до дядькової руки.

«Купатися ходив, купіль тут чудова».

«А знаєш ти, що як мені панове медики дозволять, то я завтра вранці також туди поїду й

викупаюся. Може, мене вилічить вона, коли ліки не хочуть. Сідай, ми чекали з вечерею на тебе».

Войнаровський кинув оком по наметі. Намет стояв на помості. Поміст був прикритий

коврами й килимами, здебільшого таки нашої роботи. Ніхто не хотів оставатися позаду за

сотником Мручком. Що мали найкращого, зносили. «Мені вже й відпроситися годі. Місця для того

добра не маю, - пояснював гетьман. - А всьому сотник Мручко винен, бо купив цей намет. Не