З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Такий важливий момент, рішаються такі великі питання, дядько гасне на возі, гетьман - і на

возі. А тобі кохання на умі, любощі...

Homo sum[13], заспокоював себе... Ucrainiensis[14], і усміхнувся гірко.

«Чого смієшся?»

«Або я знаю, от так собі. Тішуся, що ти біля мене».

«Так? А чому б то не навпаки?»

«Себто, що я біля тебе».

«Еге ж», - і розсміялися обоє, як двоє безжурних молодят.

Увійшли на майдан.

Він не нагадував наших, хіба курявою, сміттям та гамором, ще більшим, ніж у нас.

Земля наша, а життя чуже, орієнт.

Думкою Україну пробігав. З усіх сторін світу чужина наступає. Вдирається в саму глиб нашої

землі, кігті в груди суне, щоб вирвати серце живе. Змінюють наш устрій, лад, звичаї, навіть мову,

все псують, а найгірше, що нівечать душу. Гнилець пускають туди. Як зігниє душа, що тоді тіло

варте? Чи ми думати відвикли, чи не навчилися ще, бо молоді? Чому не бачимо лика, чому, як

замотиличені вівці, крутимося в заклятому крузі, або як навіжені біжимо стрімголов у пропасть?

«Як кажеш?» - спитала Обидовська, бо вже не думав, а щось устами шевелив.

«Питаюся, чого ми такі дурні?»

«Хто? Я з тобою?»

«Коли б то! Ми ще з тобою, може, й не найгірші, Анко, але інші»...