З-під Полтави до Бендер. Крутіж

над покривдженим милосердилася б тільки. А вона хотіла любити, наперекір долі і світові

цілому.

Вхопила його за руку: «Андрію, правду кажеш? Ти змінив постанову? Будеш добиватися

булави?» Хвилювалася. В її словах почувалася радість і тривога. Розумів, яку кривду зробив би

їй, сказавши «ні». Тому без вагання відповів: «так».

Просяяла весною, казковим горицвітом зацвіла. Обіймала його очима, думками пестила,

голубила хотінням: «Андрію, коли б тут не коршма, я поцілувала б тебе так палко, як не цілувала

ще ніколи».

А тепер він спитав, усміхаючись: «Правду кажеш?»

«Зацілувала б на смерть».

Тільки дивилися на себе.

«Андрію!»

«Що, серце?»

«Як тобі здається? Замириться ще світ, заживуть люди так гарно, як колись? Будуть

кохатися, радіти, п'яніти життям?»

«Авжеж, Анночко, авжеж, що будуть», - впевнював її, хоч сам, може, не дуже

вірив.

«Я так того хочу, так хочу, ти не знаєш, Андрію, як я хочу щастя, не лиш для себе, а й для

ворогів, для всіх. Так болюче дивитись, як людина страждає, такий поганий окривавлений світ, ті

рани, трупи - Боже»... Здригнулася: «Ненавиджу різунів, кровопійців, тиранів. Люблю людей».