З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«А хочеш, щоб я за булаву бився, кров проливав?»

Тепер вона зніяковіла. Брови шнурочком стягнула.

«Вірю, що під твоєю булавою настав би мир, бо ти розважливий і добрий».

Накрив її руку своєю: «Ах дитино ти моя, дитино!»

Розплатилися і вийшли на базар.

Купці шапкували перед «великоможним паном». Називали Войнаровського «його

світлістю», «його могутністю», «князем».

Обидовська підсміхнулася. «Майбутнього гетьмана чують. Ти дійсно виглядаєш, мов який

володар. Мій володар!» Промовила ті слова так якось дивно, ніби гордо, а заразом покірно.

Левиця і ласичка - шибнуло крізь голову Войнаровському. А все ж таки більше левиця,

біленька, хистка, така граціозна в рухах... Ласичка, чи левиця, - хіба не все одно? Був рад, що

чує її біля себе, що не покине його, як грозила. І то тоді, коли його ждуть хвилини важкі,

переживання прикрі. Ласичка... А як любо з нею, як розважає, розвеселює тебе.

Кинув оком довкола: чужина, люди, будівлі, ноша, святині, все не таке, як у нас. При чім тут

він, Андрій Войнаровський? Що він згубив на базарі в Бендерах? Це якийсь поганий, безглуздий

жарт злобної, лютої долі... Стільки тут свого, що вона, Ганна.

І ще ближче йшли поруч себе: плече об плече. Чув запах її свіжого, викупаного в Дністровій

воді тіла, ловив вухом трепет її серця. Від її лиця, як від сонця, тепло било на його і - світло...

«Анночка»... Не відповідала, глянула тільки, - але як. За той погляд віддав би маєтки... Картав

себе.