З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«От тобі Мручко! - говорив Андрій до Ганни, - ми ще й не погадали, що дядькові годі на возі

лежати, а він уже й намет добув. Засоромив нас, як гадаєш, Ганно?»

«І не перший раз, Андрію! Сотник, а більше від усіх полковників вірний».

«Більше. Вся наша надія на таких, як він. На людей простого, але великого серця. Наші

старшини, мабуть, пропащий народ, за малими тільки вийнятками».

«А що тобі цей швед по-німецьки балакав, бо я не чула добре?» - спитала нараз

Ганна.

«Не так сказав, як обіцяв, що скаже».

«Як тайна, то й не кажи». Почувався докір.

«Ні, Анно, я перед тобою тайн ніяких не маю, але він дійсно нічого певного ще не знає.

Курієр від султана до короля був».

«Чи не за нашу шкіру торги ведуться?»

«Можливо, бо воно вже не раз так бувало, що сусіди бились, а нас боліло».

«Гарно!» - погадала собі Ганна і вже не питалася більше. Навіть базаром перестала

цікавитися. Хай собі промишляють і торгують, як хочуть. Тут народ продають, цілий народ,

може, на довгі, довгі часи з тілом і з душею, з землею і волею.

Соромно і страшно зробилося їй. Мала повні очі сліз. «Ти не можеш на це дивитися

байдуже, Андрію, не смієш, - повернулася до Войнаровського. - Треба тобі з королем на розум

побалакати. Не здавайся на те, що Орлик робить, чужими руками лиш жар добре загрібать,

більш нічого. Після того, як Апостол зрадив...»